ВО "Свобода"

ENG

4 липня
Відверта розмова з депутатом Київради Петром Кузиком: "Був час, у Києві вважали, що "Свобода" ‒ то львів'яни, які хочуть загарбати владу у столиці"
Відверта розмова з депутатом Київради Петром Кузиком: "Був час, у Києві вважали, що "Свобода" ‒ то львів'яни, які хочуть загарбати владу у столиці"

Увійшовши у старий київський дворик на вулиці Богдана Хмельницького, ви не одразу зрозумієте, що тут, окрім будиночків, споруджених ще на початку ХХ століття, є сучасні офісні приміщення. В одному з таких уже роками працює Київський міський осередок ВО "Свобода".

- Вітаю, не підкажете… ‒ роззираючись у пошуках потрібного під'їзду, запитую дорогу у випадкової перехожої.

‒ Вам, навєрноє, "Свободу" надо? Вон туда, ‒ вказує напрямок, так і не дослухавши мого запитання. Шкода, але вже самої української їй достатньо, щоб зробити якісь свої висновки… хоча й має рацію. Подякувавши, заходжу в потрібні двері. Ще кілька кроків ‒ і я вже в кабінеті очільника Київської "Свободи", а за сумісництвом ‒ і чинного депутата Київради Петра Кузика. З порога переходимо на "ти".

Вислухавши історію про мою розмову з подорожньою, сміється. "Є в нашій роботі такий цікавий момент: у Києві довго вважали, що "Свобода" ‒ то львів'яни, які хочуть загарбати владу у столиці. Сьогодні й досі знайдуться такі, які дивуються, що в організації є вихідці зі всієї України та навіть корінні кияни. Головне, що нас тут уже добре знають".

Поки Петро пояснює, я роззираюся довкола. На стінах офісу ‒ портрети Бандери і Шухевича. Неподалік ‒ стенд з різноманітними ножами. Поряд з іменитими моделями, як-от Cold Steel та Opinel, ‒ висять якісні ковальські саморобки. Деякі з них супроводжували Петра Кузика на східному фронті, інші ‒ подарунки від бойових побратимів з різних добробатів та вже теперішніх військових формувань. За склом є навіть штик від легендарної гвинтівки Мосіна. А сам масово-габаритний макет "трилінійки" (інша, народна, назва цієї зброї) висить у Петра над столом.

Усе це наводить на думку, що перед тобою не просто політик-"командир лакованих столів", а справжній патріот з реальним бойовим досвідом, такий, що "не словом, а ділом". Не так давно, у квітні 2016-го, Петра разом з його побратимом Денисом Поповим поранили під час волонтерської місії поблизу села Піски неподалік Донецького летовища. Денисові АГС передав "вітання" у плече, Петрові ‒ у груди.

Розпитую, звідки таке самоусвідомлення і коли зрозумів, що націоналістична ідеологія ‒ це його?

‒ Усе завдяки родині. Тато завжди дотримувався націоналістичних поглядів. Ми з ним мало спілкувалися, бо був дуже зайнятою людиною, але саме він прищепив мені отой патріотизм. Крім того, один дідусь ‒ що по батькові ‒ воював в УПА, інший ‒ в партизанах Червоної армії. Дивна історія… На жаль, вони обоє рано пішли з життя. Проте таки встиг почути їхні думки про Україну, совєтську власть і окупацію. Їх обох об'єднувала однаково сильна ненависть до Радянського союзу.

Думаю, що в багатьох націоналістична ідея закладена десь на рівні ДНК. Знаю деяких людей ‒ вихідців з російськомовного середовища ‒ які не мали доступу до націоналістичного, але в певний момент вони себе переосмислювали і завдяки самоосвіті та самоорганізації кардинально змінювали світогляд у правильну сторону.

‒ Торік ти очолив Київську організацію ВО "Свобода". Перед якими найбільшими труднощами тоді постав?

‒ Якщо відверто, то труднощів не було. Для мене ця організація ‒ рідна, навіть родинна. Ще до того, як став керівником, ми всі постійно працювали одним тісним гуртом, не звертаючи уваги на звання чи будь-які регалії. Структура вибудувана так, що посади значать небагато. Тут оцінюють виключно за вчинками.

Я у "Свободі" вже понад 10 років. Разом з побратимами та посестрами пройшли крізь вогонь і воду. Як були однією родиною, коли я був рядовим партійцем, так і залишилися після того, як став керівником. Зрозуміло, завдань побільшало, відповідальності теж. Дуже не хочеться зганьбитися перед побратимами. На щастя, до мене цю посаду займали досить успішні партійні керівники ‒ Андрій Мохник та Андрій Іллєнко. Це прекрасні менеджери, які довго і наполегливо будували організацію. Це ще одна причина, чому мені так легко починалося на керівному посту.

‒ Як вдається поєднувати роль керівника з обов'язками депутата Київради? Вистачає часу?

‒ Черпаю сили з ідеології. Націоналізм ‒ шлях сильних людей. Якщо ти вже в організації, цьому статусу потрібно відповідати. Я не лицемірю. Звісно, це не просто, але коли любиш свою справу, тоді й втоми не відчуваєш. "Свобода" ‒ це системна, по-доброму агресивна, активна політична сила, в якій немає місця для слабаків і зневірених. Тут лише дисципліновані та сильні люди. До того ж, я захоплююся своїми побратимами. Згадати хоча б протести проти "мовного закону" Ківалова-Колесніченка. Тоді жодна політична сила нас не підтримала. На вулиці +35, вже всі потомлені, але коли йде чергова атака, то всі як один ішли дати відсіч. Це неабияк надихає.

‒ Опоненти не закидають, що тренуєте тітушок для своїх політичних акцій?

‒ Гарне запитання. Нам не можна такого закинути де-факто. Оцього Вадіка Румина (вуличне прізвисько сумнозвісного Вадима Тітушка, ‒ ред.) і подібних стали називати "тітушками" після протистояння саме зі "Свободою". Добре пам'ятаю той день. Це була акція "Вставай, Україно!", на яку "Партія регіонів" найняла спортсменів для силових протистоянь.

До наших лав наближалося десь вісім десятків тітушків. Було цікаво за ними спостерігати. Йшли досить упевнено, навіть пафосно. Бувши добрими спортсменами у "тепличних умовах", ці хлопці поняття не мали, що таке справжнє вуличне протистояння. У якийсь момент мені їх стало навіть шкода. Ці спортивні, підтягнуті молоді люди ще зовсім не розуміли, у який маргарин зараз ускочать. Зайве говорити, що коли почалася штовханина (до речі, не така вже й сильна заруба була, як за свободівськими мірками), то в тітушків дуже швидко відбувся злам шаблонів. Якщо користуватися спортивною термінологією, то наші їх просто декласували. Побачивши, що "ригівські" найманці дістають на горіхи, між нас одразу вклинилися поліціянти.

Так, ми маємо спортивні центри, де тренуємо молодь. Цього ніколи не приховували. Зрештою, бокс ‒ це спілкування двох джентльменів за допомогою жестів. Суть у тому, що за всю нашу, так би мовити, вуличну діяльність ми ганяємо тітушків на різних акціях і незаконних забудовах. Закинути нам, що готуємо якихось продажних вуличних хуліганів, ніхто не може.

‒ Молодь столиці ‒ активна та свідома чи, навпаки, її важко заохотити до націоналістичної роботи?

‒ Неможливо описати якимось одним словом київську молодь. Не сперечатимусь, серед неї справді дуже багато байдужих до політики. Знаєте, у столиці вистачає різної "полови": нічні клуби, тусовки, алкоголь, наркотики, різні сумнівні колективи. У молодому віці це здається привабливим.

Проте є й інша, неінертна, активна молодь. З такою лише один секрет у роботі ‒ завжди залишатися щирим. Зараз світ дуже швидко змінюється. Є такий термін: управління змінами. Так от, з цим найкраще справляються молоді люди. "Молода кров" незамінна в будь-якій організації, тим паче в політичній.

‒ На твою думку, яка найбільша проблема Києва, з якою нагально потрібно боротися?

‒ У спальних районах Києва поліція кришує наркопритони, і націоналісти ‒ єдині, хто з цим бореться. А ігрові центри! Це ж не центри, а просто викачування грошей. Знову ж, хто з ними бореться? Націоналісти! Також знаходимо й закриваємо нелегальні центри з розливу алкоголю.

Проте найбільша проблема Києва в тому, що місцеві чиновники вважають себе феодалами. Адміністративна територія, на яку їх призначили, стала для них персональним наділом ‒ і собі заробити, і з верхами поділитися.

Стараємося змінити ставлення людей до таких чиновників. Вони ж лише тимчасові менеджери, які повинні адмініструвати виключно сам процес управління. Що ж відбувається насправді? Чиновники роблять усе що завгодно, окрім надання якісних адміністративних послуг. Найгірше, що самі люди вже змирилися з таким ставленням і самі визнають верховенство оцих "князьків". Є таке поширене слово, яке собі дуже вподобали українці, ‒ НАЧАЛЬСТВО.

Не знаю, це залишки ще совкового мислення чи людям нав'язали таку модель поведінки, але громадяни приходять до цих чиновників й обнімають їм ноги, перш ніж щось попросити. Зрозуміло, що формат стосунків має бути іншим. Керівництво саме має надавати адміністративні послуги населенню. Мало того, що люди утримують цих "працівників", то ще й не знають своїх прав. Є величезна проблема світогляду. Звідси й усе інше: корупція, низькі зарплати, погані умови праці, жахлива медицина, неякісні ремонти будинків та доріг…

‒ А є підтримка громади чи кияни сьогодні сприймають націоналістів вороже?

‒ Часто люди ставляться до "Свободи" з осторогою. Особливо в Києві. Потрібно донести до людей правду про нашу організацію. Від тих, які вперше мають з нами справу, у 90% випадків чую: "А ми й не знали, що ви такі!". Більшість українців знають про "Свободу" лише три речі: бореться за мову, втратила найбільше на Майдані та їхні хлопці воюють на фронті. Усе! Коли ж знайомляться з нами, починають усвідомлювати, що ми такі самі громадяни, як і вони, що серед нас багато людей, які мають достатньо досвіду, щоби провадити позитивні зміни на рівні усієї країни.

Змінювати ставлення людей до політичної сили дуже важко. Робимо це не для того, щоб мати якийсь зиск у вигляді лояльно настроєного електорату, а виключно для співпраці. У Києві вже знають: якщо є забудовники, що крадуть прибудинкові території, то краще дзвонити "Свободі", бо навіть та сама поліція мало що вдіє проти найнятої тітушні. Люди так і кажуть: "Будете наймати бандитів ‒ ми звернемося до "Свободи"!".

‒ 28 травня у Києві за сприяння ВО "Свобода" відбувся мистецький фестиваль "Рутенія". Наскільки важко зорганізувати таке дійство?

‒ Для нас це не було щось важке. Ми організовуємо дуже багато мистецьких заходів, різних культурних програм, підтримуємо українських митців, і то завжди, а не тільки в передвиборчий період, як це роблять інші політики. Тому зрозуміло, що коли до нас звернулися організатори "Рутенії", ми постаралися надати їм всю посильну допомогу.

Приємно бачити, що фестиваль розвивається. Цього року людей було в рази більше, ніж у ті роки. Для нас честь підтримувати такі ініціативи. Користуючись нагодою, скажу, що задля вшанування героя московсько-української війни Мирослава Мисли наші друзі ‒ гурт "Гайдамаки" ‒ написали про нього пісню, яка ввійде в їхній наступний альбом.

‒ Ще одна цікава ініціатива: завдяки свободівцям у Києві почали діяти літні кінотеатри просто неба. Ідея такого кінотеатру виникла з елементарного і суто егоїстичного бажання ‒ дивитися якісні вітчизняні стрічки з друзями надворі. Створити такий майданчик дуже легко і майже не затратно. Треба лише загорітися цією справою, а тоді все піде само собою.

Перший такий кінотеатр організували торік на пустирі. Розчистили його, заасфальтували. Власноруч зробили сцену та "екран" ‒ повісили великого розміру банерну тканину. Кінопроектор у нас уже був. Залишалося тільки організувати місця для глядачів. Тоді до роботи несподівано приєдналися мешканці сусідніх будинків. Хтось лавочку приніс, хтось квіти висадив на клумбі, хтось розмітив білою фарбою межі кінотеатру. Знайшлися навіть такі, що облаштували зону для дітей. Завдяки такій дружній толоці раптово з цього усього "хуліганства" вийшов цікавий медіа-проект.

Пам'ятаю, перед першим показом ми навіть влаштували творчу зустріч із Народною артисткою України Людмилою Іллєнко. Дивилися "Легенду про княгиню Ольгу" (двосерійний історичний фільм режисера Юрія Іллєнка 1984 року, ‒ ред.).

‒ Після того, як ви з побратимом потрапили під обстріл, чи продовжують київські націоналісти свою волонтерську діяльність?

‒ Ми попри все завжди допомагали фронту. Ніколи не збавляли наших обертів і, поки триває ця боротьба, не збавимо. Ми ніколи не ділимо воїнів на партійців і непартійців. Допомагаємо усім, залежно від потреб та наших можливостей. Зараз ситуація трішки змінилася на краще. Якщо на початку потрібне було абсолютно все, починаючи від шкарпеток і до озброєння, то зараз первинні потреби воїнів уже забезпечує армія. Прохання також змінилися, і це нас дуже тішить. Тепер стараємося передавати серйозний закритий радіозв'язок, спеціальні оптичні пристрої та інші специфічні речі, які є високопрофесійними і вимагають доброї військової підготовки.

‒ У столиці України ще досі є близько 30 радянських пам'ятників… Що скажеш?

‒ Ще за правління Януковича "Свобода" повалила головний пам'ятник Леніну на Бессарабці, а після цього знищила сотні цих бовванів по всій Україні, започаткувавши так званий "ленінопад". Однак найперше декомунізація має відбутися в людських головах. На жаль, ще достатньо тих, які ностальгують, не так за тим комуністичним періодом, як за своєю молодістю. Але скажу з власних спостережень: де знищують пропагандистські пам'ятки нашого совєцького тоталітарного минулого, там стає легше дихати. БУКВАЛЬНО. До тих бовванів, які ще залишилися у столиці, ми однозначно ще доберемося.

Тепер щодо музею. У молодості хотів відплатити комунякам тією ж монетою. Хотілося нищити усі ці боввани нещадно і до ноги. А зараз вважаю відкриття музею монументальної пропаганди непоганою ідеєю. Нехай нащадки бачать, що був період радянської окупації України, і ніколи не забувають, до яких страшних жертв він призвів. Це буде добрим уроком і для прийдешніх поколінь.

‒ Саме ти затверджував образ першого в Україні пам'ятника солдату-добровольцю. Розкрий карти ‒ у Києві скоро з'являться нові патріотичні монументи?

‒ Плануємо поставити гідний пам'ятник князю Святославу. У Києві є кілька його монументальних зображень, але жодне ‒ хай на мене не ображаються скульптори і містяни ‒ не є вдалим зображенням справжнього Святослава Хороброго. Також дуже хочеться вшанувати монументом пам'ять нашого побратима Мирослава Мисли. Він гідний такого вшанування, а ота мерзота, яка сьогодні є мером Харкова, нехай подавиться своїм українофобством (сім'я Мирослава живе на Харківщині; мер Харкова Геннадій Кернес відмовився вшанувати пам'ять загиблого бійця і перейменувати проспект Героїв Сталінграда на його честь, ‒ ред.). Прийде час, і ми вшануємо пам'ять "Мисливця" (бойове псевдо Мирослава, ‒ ред.) ще й у Харкові.

‒ Кажуть, добрий політик ‒ не той, що хоче зробити людей щасливими, а той, що знає, як цього досягти. Ти знаєш, як дати українцям те, що їм справді потрібно?

‒ Людям потрібні політики-націоналісти, які щиро люблять свою землю і які нікуди не збираються тікати звідси. Такі хочуть кращого життя і для себе, і для свого народу. Вони відповідальні. Для свободівця внутрішня люстрація є страшнішою, ніж Генпрокуратура для чиновника. Рецепт простий: українське щасливе майбутнє, коли до влади прийдуть націоналісти.

Розмовляв Ігор Хрипливий