ВО "Свобода"

ENG

6 вересня 2016
Із окопів науки - до гуркітливих фронтових шанців
Із окопів науки - до гуркітливих фронтових шанців

"Я йшов захищати свою сім'ю. І як багато хто в березні 2014-го, думав, що Путін готовий дійти аж до Львова. Я знав, що від війни не заховаєшся, тому пішов у військкомат", - розповідає боєць "Легіону Свободи" киянин Олег Бондаренко. Доктор наук на 14 місяців став першим заступником командира - начальником штабу самохідного артилерійського дивізіону у 43-ї ОАБ. Зараз він майор артилерії, що демобілізувався у квітні 2016-го. Як за цей час змінився Олег, як розлука вплинула на його родину і як армія розвивалася на його очах - Воєнна прес-служба розпитала в інтерв'ю.

Свій шлях пізнання "богині війни" Олег почав на артилерійській кафедрі Запорізького національного технологічного університету. Чоловіків розселили не у студентському гуртожитку, а у військовій у казармі 55-ї ОАБ. Олег із повагою та вдячністю говорить про тамтешніх викладачів. "Вони вклали в нас дуже багато. Та й на процес засвоєння матеріалу вплинуло те, що на наших очах з війни приїжджали прокопчені хлопці з "передка" із чорними стволами. Більшість із них - вихованці нашої кафедри. Викладачі були в курсі здобутого ними бойового досвіду і доносили цю інформацію нам", - говорить Олег.

Хоча в підрозділі не було жодної людини з однаковим фахом, чоловіків дещо об'єднувало - наявність вищої освіти та серйозний підхід до військової справи. "Навчатися було цікаво. Зі мною в групі було декілька майорів-відставників, бізнесмени, мешканці маленьких містечок. Вони прийшли добровільно".

Поки дивізіон проходив вишкіл та формування - на фронті точилися активні бойові дії - Дебальцеве, 32-й блокпост… Але доки вирушили на Схід - ситуація стала не такою гострою. Однак артилеристам все ж довелося працювати на лінії від Маріуполя до Донецька. Там вони пробули з серпня 2015 до квітня 2016-го.

Про участь дивізіону майор Бондаренко говорить неохоче. Але має багато емоцій про перебіг залишення лінії фронту. "Проводити ротацію підрозділу з таким майном як в артилеристів - це надважка робота. Організувати, перевезти все, а потім ще й здавати - великий головний біль. Офіцери два тижні вели цю роботу і з честю вийшли, попри весь гармидер.

Робочий інвентар
Робочий інвентар

Адже коли ми отримували військову техніку - ніхто не розповідав, як її слід приймати, як оформлювати, не розповідали про відповідальність за це. Є прилад, а що до нього йде в комплекті - невідомо, і місце розташування цього компонента теж під питанням. Або ж машини, які в напівмертвому стані. Водії і механіки ремонтували їх своїм коштом на морозі, під дощем - жодного ремонтного цеху в нас не було. Багато чого трималося на тому, що кожен командир дуже відповідально ставився до всього майна, що перебуває у його віданні".

Свободівець має свої міркування про те, як можна уникнути шарварку зі здачею майна. Про комп'ютеризацію армії офіцери-добровольці говорять чимало. Однак їхні пропозиції залишаються поза увагою політичного керівництва. "Наша бюрократія дуже захоплюється усілякими реєстрами. А в армії було би дуже корисно перейти на електронний документообіг з урахуванням специфіки режимності та таємності. Це дуже би полегшило роботу. Кожен боєць має речовий атестат, де обліковуються всі видані мені речі. Але ще є небойова автотехніка, здебільшого витребувана з народного господарства. Її комплектація - це повна загадка. Однак це майно числиться на бійцях, і зникнення якоїсь деталі - це матеріальна, а за обтяжливих наслідків - і кримінальна відповідальність.

Я не мріяв стати начальником штабу і був дуже здивований таким призначенням. Але оцінив позитив посади лише під час ротації - адже на мені не було такої великої матеріальної відповідальності, яку несуть, приміром, командири батарей", - виводить позитив Олег.

Як начальник штабу вояк об'єктивно оцінює якісний склад усього підрозділу. Відзначає для себе відкриття - мобілізовані солдати стали магістральною артерією армії. "До третини у четвертій хвилі прийшли добровольцями. А ще третина - це, як згодом виявив - ядро війська. Вони хоч і не прийшли добровільно, але тримаються дуже дисципліновано і відповідально ставляться до своїх обов'язків. 10-15% - це відверті "аватари", яких шкідливо брати в армію - бо клопоту з ними ціле море. Бо звільнити з армії уже складно - необхідно провести низку процедур, в тому числі судових. А хто цим буде займатися? На заступниках у роботі з особовим складом і так багато роботи. Хоча я був свідком того, як один з "аватарів" усвідомив своє становище і кинув пити. Мотив - аби не підставити себе, сім'ю, себе зрештою. Усе це може спонукати лише людину, в якої лишилася гідність".

Із посмішкою говорить про те, як у Донецькій і Харківській областях малі діти помахами рук і посмішками вітають військових. Ріднило з цим краєм і те, що поза великими містами люди розмовляють українською.

В артилерійському серці
В артилерійському серці

Олег розповідає, як після демобілізації йому вдалося поєднати цивільний і воєнний фах. "Я не можу повернутися додому і робити вигляд, що війна закінчилися. Звісно, відбувається багато фестивалів, розважальних заходів - країна відпочиває. Але про війну слід пам'ятати, і називати її війною - дуже важливо. Байдужість керівництва країни до цього питання примушує мене цим займатися на своєму рівні.

Зараз я на роздоріжжі. Почав співпрацювати з волонтерами та бізнесменами, які постачали нам системи автоматизації для артилерії. Як артилерист я включений у процес розробки програм, документації, логістичних деталей, зараз співпрацюю з волонтерськими групами. Але повертатися до тої діяльності, яку вів свого часу… хотілося би, але наука в Україні зараз у катастрофічному стані".

На запитання, що роблять артилеристи, коли їм доводиться "мовчати", Олег відповідає зі смутком. Мовляв, це найбільша проблема - коли армія не рухається. "Людей доводиться утримувати всякими способами, але частина все одно просочується в навколишнє середовище з усіма можливими наслідками. Теоретично мають відбуватися постійні навчання. Але щоби навчати - мають бути фахові люди, які вміють це роботи. На це має бути воля групи однодумців у командному складі частини, приміром".

Олег Бондаренко до всього має конструктивний підхід. Навіть 14-місячну розлуку з родиною оцінює з позитивного боку. "Попри всі переживання, я вважаю, що в підсумку це залишило позитивний слід. Дружина забула всі свої клопоти і перші півроку забезпечувала мене та моїх побратимів, займалася постачанням найрізноманітніших речей - від погонів до генератора. Дві старші доньки живуть окремо, тому це їх не дуже торкнулося, хоча вони мене дуже підтримували. А 15-річний син подорослішав. Гліб у мою відсутність призвичаївся їздити по "сокільських" таборах. Радий, що за рік він також виріс як художник. Ви могли бачити у Мережі портрети "Чорноти" та інших "сокільців", які він намалював".

Підготувала Настя Сніжна

Воєнна прес-служба ВО "Свобода"