ВО "Свобода"

ENG

3 серпня 2016
Юрій Сиротюк: Нам не треба боятися прямого протистояння з Росією, так само як і очікувати на допомогу зі сторони
Юрій Сиротюк: Нам не треба боятися прямого протистояння з Росією, так само як і очікувати на допомогу зі сторони

Що змінилося в оборонній галузі за два з половиною роки війни? Що пропонують нові стратегічні документи? Які концепції реформ можуть прискорити перемогу української зброї? Чи Варшавський саміт має наслідком підтримку України? Яка роль нашої країни у війні в Сирії? Чи самотній Дональд Трамп у своїх думках облишити нашу державу на поталу Росії? І чому країни-партнери відмовляються від співпраці з нами? Про це говоримо із заступником Голови ВО "Свобода" з воєнних питань, директором аналітичного центру "Українські студії стратегічних досліджень" Юрієм Сиротюком.

Як завжди, він працює над багатьма проєктами водночас. Зокрема, восени УССД планує провести великий міжнародний безпековий форум із залученням командирів із досвідом ведення бойових дій - аби обговорити перспективи воєнного розвитку країни.

На початку липня у Варшаві відбувся саміт НАТО. Чи повʼязані з ним заяви Трампа про визнання Криму російською територією, відмова Канади від продовження тренерської місії для наших вояків, а також агресивні дії Польщі?

Саміт НАТО у Варшаві показав, що Україна не отримає допомоги ні живою силою, ні у наступальному озброєнні. НАТО налякане тим, що робить Росія. Намагається захищати тих, хто є її членами. Турбується ситуацією на своєму північно-східному фланзі у країнах Балтії, посилюватиме присутність у Балканському та Причорноморському регіонах. Але окрім декларативних заяв Альянсу, не йдеться про військову допомогу Україні.

Крім спроби зробити хорошу міну при поганій грі, формальних зустрічах і непідкріплених нічим заяв - на Варшавському саміті Україна не здобула нічого. У найближчому майбутньому у нас відсутня перспектива членства в Альянсі. Тому стратегії на кшталт "нам би протриматися до ранку" чи "дати максимальний відпір противнику і чекати допомоги ззовні" - хибні. Україна має вибудовувати іншу безпекову концепцію, враховуючи, що від НАТО ми можемо отримати хіба морально-політичну підтримку. Тут є вина й України - адже наша держава вимагає від інших робити те, до чого не вдається сама. Так, просячи санкцій для Росії, сама довго їх не запроваджувала і не запроваджує. Ми дозволяємо працювати російському банківському бізнесу, залишаємо можливість для кібершпигунства через російські соцмережі, антивіруси тощо. Такої "розкоші" не можуть собі дозволити інші країни, що дбають про свою національну безпеку. "Джевеліни" не можуть прийти в армію, яка насичена російською агентурою.

Будапештський меморандум має нас навчити, що всі папери - це лише папери. Варшавський саміт поставив крапку на будь-яких ілюзіях щодо сторонньої допомоги в російсько-українській війні. І це добре, бо найгірше в критичній ситуації - марення, а не твереза оцінка стану. У нас великий людський потенціал, ми готові воювати, ми хороші солдати - і це довели два з половиною роки війни сам-на-сам із третьою в світі військовою потугою. Росія також розуміє, що лише частина її військ вміє воювати по-сучасному, а більша частина - неповороткий совковий організм. Тому "напасти по-справжньому" вона може нечисленними оснащеними та вишколеними спецпідрозділами ГРУ та десантними військами. Інші її частини - в тому ж стані, як тоді, коли їхніх солдатів вирізали у Чечні. Тому не треба боятися прямого протистояння і слід забути про мантру "ліш би нє била вайни". Вона вже триває у найгіршій своїй фазі - на виснаження.

Яку роль у припиненні міжнародного військового співробітництва зіграли Мінські домовленості?

Мінські угоди призвели до того, що Росія змогла вивести з України свої найбоєздатніші частини і перекинути їх у Сирію. Таким чином вона підвищила свою геополітичну роль, ставши ключовим гравцем у вирішенні ситуації в цій країні. Світ почав торгувати інтересами України, аби розв'язати конфлікт у Сирії. Якби ми більш інтенсивно вели бойові дії - Росія не могла би вести війну на два фронти. Тому вважаю, що й Україна, і світ винні у цій хибній "мінській" стратегії.

Мінськ нам представляли як передишку для модернізації та вишколу військ. Проте ця оборонна війна призвела до деморалізації солдатів. Якщо два роки тому добровольці готові були заходити (і заходили) "з палками" у Донецьк і Луганськ, то зараз зникла віра в те, що ми можемо перемогти Росію.

Наскільки виправдано було очікувати допомоги від США?

Засновник "Стратфорта", американський розвідувальний аналітик Джордж Фрідман стверджує: помилково вважати, ніби Штати вирішують чиїсь проблеми - вони їх створюють. Погляньте: куди не зайдуть американські війська - там проблеми лише поглиблюються. Ірак існує хіба на мапі, Лівії з її колись великим соціальним забезпеченням не існує, так само й Сирії.

Америка створює, нагнітає, затягує ймовірних противників у конфлікт і не вирішує його. Бо в геополітиці не існує "братів", "адвокатів", "побратимів", "суперстратегічних партнерів" - є лише національні інтереси. Ми вже раз обпеклися, вважаючи, що у нас є "брати" чи "стратегічні партнери" росіяни. Вдруге це сталося із "адвокатами" поляками, які нібито сплять і бачать, як би зробити Україні краще. Маємо розуміти, що Америка втрачає інтерес до України, вважаючи, що ми є зоною російських інтересів.

Тож ексцентричні заяви Трампа - це не лише думка окремого кандидата в президенти?

Заява Трампа про намір визнати Крим російською територією цілком логічна. В Америці відбувається зміна геополітичних шкіл. Замість ліберальної (прибічником якої є Обама) приходить більш традиційна для Америки школа політичного реалізму. Найбільш відомим її представником є професор Чиказького університету Джон Міршаймер, який ще 2014 року запитав: навіщо ми дратуємо Росію і обнадіюємо Україну, якщо не збираємося за неї воювати?

Висловлювання Трампа - це не думка однієї людини, а комплексне бачення цілого політичного класу. Хоча я би й не переоцінював політику Обами, який, крім заяв про "цінності", не надав жодної підтримки нам. Більше того, у своєму нещодавньому посланні до нації він сказав, що багато хто від Америки чекає втручання та порятунку інших країн. Але США не займаються благодійністю, а захищають лише власні національні інтереси.

Тим не менш, у травні Президент підписав Стратегічний оборонний бюлетень, який орієнтований на допомогу НАТО, а разом із тим передбачає у довготривалій перспективі модернізацію зброї, відновлення роботи наукових інституцій, що працюватимуть на оборонну галузь, управлінські зміни. Чи зможемо ми протриматися до часу запуску програми і чи взагалі можливо реалізувати настільки витратну і тривалу програму?

Позитивно, що відбуваються зміни в стратегічних документах - адже у попередніх Росія у нас значилася "другом". Але часто ключові документи переписують напоказ та без визначення концепції. Стратегічний бюлетень не дає відповіді на запитання, яку війну планує вести Україна - чи постійно стримувальну, чи передбачає визволення. Адже відповідно до цих установок слід планувати озброєння. На мою думку, осмисленого бачення військового майбутнього зараз немає.

Ми почали війну із нульової точки, коли техніка не їхала, солдати були психологічно неготові воювати, а командири розповідали, що їм не вистачає якогось закону, щоби почати захищати Батьківщину. Ми стали воюючою країною, значна частина українців здобула бойовий досвід. Ми пройшли декілька хвиль мобілізації, і у разі загострення ситуації на фронт підуть не молоді й необстріляні, а підготовлені вояки, які пройшли Іловайськ, Савур-Могилу, ДАП, 32-й блокпост, Дебальцеве і Щастя. І Росія це теж розуміє. Проте керівництво держави не вірить у свій народ і в перемогу над Росією.

На мою думку, той напрямок військової реформи, який було обрано, є помилковим. Бо війна - це максимальна концентрація всієї нації, усіх ресурсів та засобів. Не можна вести війну, не залучивши до цього у повній мірі економіку, політику та всі інші царини життя. А в нас країна займається реформуванням фінансової системи, на прокуратуру йде більше грошей… Якби ми реально хотіли виграти війну - всі галузі мали би бути поставлені на воєнні рейки. До прикладу, заводи залізобетонних конструкцій мали би будувати ДОТи і системи укріплень. Гіркін у Словʼянську чомусь спромігся налагодити таке виробництво за тиждень, а ми за два з половиною роки до цього не дійшли.

Більше того, в нас не налагоджена система цивільної оборони. Ми кажемо, що живемо в умовах постійної терористичної загрози (що яскраво свідчить теракт проти Павла Шеремета) - але жодних серйозних навчань у школах, університетах не проводиться. Я не маю на увазі теоретичні лекції про те, що може бути надзвичайна подія. А навчання тому, що робити з вибухонебезпечним предметом, наприклад, що робити у разі вторгнення, авіанальотів тощо.

Маленькою професійною суперозброєною армією не можна вести війну з Росією. Бо це країна, яка має мільйонне військо. Нам потрібна маленька професійна оснащена армія, і загальний військовий вишкіл населення - аби в разі великої війни змогти провести якісну мобілізацію населення. До прикладу, після початку російсько-української війни Норвегія запровадила обов'язковий загальний призов для чоловіків та жінок. Бо вони розуміють, що 5 стаття договору НАТО може "не стосуватися" і їх.

Щодо військово-технічної роботи, яку передбачає бюлетень. За підрахунком наших фахівців, власний ВПК закриває лише 10% потреб вітчизняної оборонної галузі. Скажімо, Україна робить вантажні літаки, але не виготовляє штурмовиків чи бомбардувальників. Ми не виготовляємо автоматів - лише модернізуємо їх.

Однак для ведення сухопутної війни (якщо не враховувати авіаційний компонент) - у нас вистачає залишків танків та іншої техніки. Нам лише треба припинити її знищувати за договором про роззброєння.

Натомість, слід звернути увагу на те, чого нам критично не вистачає. Так, ми не робимо бомбардувальників, бойових гвинтокрилів, маємо проблеми з охороною повітряного простору, є невирішене питання з охороною берегової лінії (а це понад 1000 кілометрів, і це на тлі того, що Росія до зубів озброїла Чорноморський флот).

Тому коли ми говоримо про військово-технічне оснащення нашої армії - першим рівнем мало би стати забезпечення максимальної охорони рубежів України. Це складне завдання - бо територія велика. Але нам цього питання не уникнути, як і не уникнути залучення населення до територіальної оборони - аби Путін розумів, що в разі широкомасштабного вторгнення тут стрілятимуть по ньому з кожного куща.

Чи ці речі знаходять розуміння серед керівництва Генштабу?

На мою думку, Генштаб досі не вийшов зі ступору. Розуміння того, що війна носить світоглядний характер, що ключову роль відіграють психологічно-інформаційні кампанії, а церква та мова мають більшу вагу, ніж "гради" - досі не з'явилося.

"Паркетні" генерали не можуть вести цієї війни. На початку нас переконували, що бойові комбати стануть комбригами, а ті згодом перейдуть у Генштаб, який наповниться кадрами, що мають практичне розуміння війни. Цього не сталося. Ротні можуть переміщатися з Іловайська в ДАП, але так і лишатимуться ротними в полі. Усі переміщення - винятково горизонтальні. Тому зараз треба створити систему якісного оновлення Генштабу.

Ми можемо запропонувати декілька модельних зразків побудови підрозділів і на цій основі проводити реформу. До прикладу, перенесення успішного досвіду, скажімо "Азова" на інші підрозділи. Була спроба легалізувати добровольців - у цей час "Карпатську Січ" зробили ротою у складі 93-ї бригади. Чи хтось аналізував, як воює ця рота, яка в неї психологічна підготовка, спрямованість на вдосконалення? У Генштабі досвід найбільш мотивованих підрозділів виявився нікому не потрібним.

Україна втратила патронне виробництво в Луганську і порохове - у Донецьку. І лише зараз почалися розмови про побудову нового заводу.

Це найдешевші виробництва, але за два роки ми не побудували цих заводів, знаючи, що боєприпаси вичерпуються. Більше того, Укроборонпром замість діяти за принципом "все для фронту, все для перемоги", займається комерцією. Військову техніку здають в оренду, усі наші бойові вертольоти - в Африці, тому що "дуже дорого їх повертати". Логіка є в тому, щоби здобувати кошти для модернізації, але не розпродуючи комплекси ППО дальністю 200 км, аби вдосконалити недієздатні системи 20-кілометрової дії. Це більше схоже на саботаж.

Повертаючись до переозброєння: його слід починати з низу та потроху нарощувати потужності. Але ми ніколи не переозброїмо армію, якщо економіку, фінанси та інші сектори не перебудуємо на військовий лад. Українська нація має зрозуміти - найближчі 10 років ми будемо жити в умовах постійної військової загрози. Щоби її подолати - населення мусить вміти воювати і мати чим воювати. Так, у нас нема сучасної зброї - будемо протистояти тим, що є. Чудовий приклад продемонстрували моджахеди в Афганістані. Російська армія не здатна вести таких великих наступальних кампаній.

Іще 2014 року ви зустрічалися з військовими аташе різних країн, аби розробити програму підготовки цивільного населення до війни. Яких компонентів зараз бракує найбільше?

Має бути загальний мобілізаційний потенціал населення - отже, треба провести загальний вишкіл - аби кожен володів зброєю, тактичними навичками, знав основи військової медицини та цивільної оборони. Саме з таких людей може формуватися професійна армія. Бо замало вважатися професіоналом, якщо ти підписав контракт і на кілька місяців поїхав на полігон у Яворів чи Широкий Лан. У світі професіоналів виховують роками, аби ті потім могли стати якісними вояками.

Систему загальної оборони країни неможливо реалізувати без дозволу на володіння зброєю для цивільного населення. У минулому скликанні комітет з нацбезпеки підтримав мій законопроект, який передбачає дозвіл на володіння зброєю для осіб, які ведуть охорону громадського порядку та державного кордону (добровільні народні дружини). Цього не треба лякатися - люди після Майдану і так озброюються. Якщо легалізувати певні види зброї - це додасть відповідальності власнику (проходження курсів, наявність сейфу тощо). До того ж, ніхто в притомному стані не вчиняє злочинів офіційною зброєю.

До підготовки населення мають бути широко залучені учасники російсько-української війни - демобілізовані та відставники.

До речі, наскільки якісно у соціальному плані забезпечені ветерани війни? Чи забезпечені ці пільги і чи вони покривають весь спектр потреб?

Після шести хвиль мобілізації у нас 300 000 фронтовиків. Досі не існує комплексної системи їх реабілітації та адаптації. На мою думку, вони мають бути якомога тісніше задіяні у суспільній роботі - зустрічах у школах та університетах, при церкві. На основі тих, хто пройшов війну, маємо будувати систему територіальної оборони. Якщо Путін піде широкомасштабною війною - військо, що на кордоні, не втримає країну. Це може зробити навчена громада - це захист антитерористичний, контрдиверсійний, захист стратегічних об'єктів, захист території у разі війни, партизанська війна.

Якщо відразу після повернення залучати відставників - ми вбережемо країну від можливих потрясінь, які пережили Німеччина після Першої світової, Америка після В'єтнаму чи СССР після Афганістану.

Їм має бути надано преференції при працевлаштуванні у спецслужби чи у військкомати. І скалічені люди не мають бути до кінця життя ветеранами війни, які лише п'ють. Вояки мають бути включені в суспільне життя. Зараз триває стихійне об'єднання учасників війни за принципом братерства по зброї. Вони організовують товариства взаємодопомоги, відкривають охоронні фірми, невеличкі справи. Але якщо ми зараз не соціалізуємо та не поставимо на службу державі більшу масу, яка не змогла адаптуватися - нас чекають великі катаклізми. Бойовий досвід у них є, страх стріляти чи бути вбитим - знижений, відчуття справедливості - загострене, і з кожним днем росте образа на те, що суспільство не оцінює їхнього внеску.

З огляду на останні події в Туреччині, бачимо, що військові будуть дуже важливим фактором у житті країни. Якщо все піде правильно - ми отримаємо справжню державну еліту. Нею пробували бути колишні комуністи, поети, бізнесмени, журналісти - проте це не дало поштовху для розвитку країни. Зараз природною елітою стануть ті, хто пройшов священну російсько-українську війну. Дуже хотілось, аби вони сказали, як бачать розвиток військових подій. Однак вертикального руху кадрів зараз немає. Так само, як і не існує фахової дискусії, яке майбутнє у нас після Мінська, як перебудовуємо підготовку кадрів після припинення співробітництва з країнами-партнерами, як плануємо діяльність після відсторонення від нас НАТО і так далі.

Ми потребуємо стратегічного розуміння ролі і місця ветеранів у соціумі. Я¬ прихильник ізраїльської практики, яка передбачає участь вояків у владі, освіті тощо - аби люди відчували, що їхня жертва є оціненою в суспільстві. Так, зараз українські партії запрошують вояків у списки. Але ми бачимо з парламентського досвіду, що вони не стали тою силою, яка розуміє сенс війни і бачить вихід з неї. Вони стали черговою ширмою для чергових олігархів.

Будучи членом парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони, ви доклалися до законодавчого забезпечення деяких соціальних пільг для вояків.

На початку війни ми точково розв'язували гарячі ситуації. Почали гинути та калічитися солдати, але вони і їхні родини не мали жодних пільг - бо АТО не передбачала статусу учасника бойових дій. Я разом з колегами написав закон, який зрівняв учасників АТО з учасниками бойових дій. Потім були ухвалені закони про першочергове право вступу до вишів дітей загиблих, згодом - про 0% ставку на кредити тривалістю 1 рік (саме такою спершу передбачалася тривалість АТО). Тоді це було гасіння пожеж, але й зараз не вироблено комплексного підходу до ситуації.

Дуже багато речей було зроблено піарно - зокрема у питанні з землею. Зараз у Києві доводиться вирубувати ліс у Биківні, аби виконати зобов'язання принаймні перед сім'ями загиблих. Але ясно, що вони не зможуть збудувати там житло - землю буде продано, і черговий суддя чи прокурор збудує там розкішний маєток. Треба визнати, що всі не отримають земельних ділянок у великих містах. Можливо їх давати у селах, забезпечуючи людей податковими преференціями та іншими умовами. Адже робота на природі - це хороша реабілітація та можливість для сіл знову ожити за рахунок притоку молодої крові та ідей.

Так само варто запровадити практику військових поселень у районі лінії розмежування. Це актуально для людей, які живуть війною й інакше не мислять своє життя. У них має бути право на зброю та її застосування разом із обов'язком оборони поселення та країни. Якщо цього не зробити - мукачівські ексцеси будуть повторюватися всюди і в значно більших масштабах.

Ми всім даємо УБД, але в держави вже нема фінансового ресурсу належним чином його забезпечити. Ми не пільгами маємо "задобрювати", а відповідальністю та участю у владі.

Підготувала Настя Сніжна.

Прес-служба Київської міської організації ВО "Свобода"